Розповідь бабусі

На далекому зеленому хуторі, у давню давнину, жили мої прапрадідусь Юхим та прапрабабуся Марфа. Навколо зеленіли широкі рідні поля. Тихо плескався ставок, та голосно розмовляли птахи. Це була їх рідна земля, на якій вони робили день і ніч, бо любили її, а земля годувала їх. Всього було вдосталь: коні, воли, гуси, кури та відданий собака Сірко. За всіми треба було доглядати. Праця була важка, але радісна бо вела по життю всіх одна любов. Усе було своє: і риба у ставку, і оброблені поля, і сади із вишнями та яблуками.

Дітей в Юхима та Марфи було чимало. Кожного ранку, як тільки починало сходити щіре сонце, будила мати своїх дітей: «Вставайте дітки. Бо сонечко зійшло. Йдіть  до саду бо шпаки усі вишеньки поклюють». А в осени дідусь наказував старшому сину Миколі: «Запрягай синку коня, та вези усім бідним людям жито та пшеницю, та бабусю Вовкозубку не минай!». Бабуся та була удовиця. Як наступав вечір усі дівчата збиралися після праці, посідають під хатою та голосно заспівають:

«Усі гори зеленіють,
Там багаті жито сіють.
Одна гора була чорна,
Там орала бідна вдова.
Ой орала, волочила,
Слізоньками примочила.
Став дождіку накрапати,
Сестра з братом розмовляти.
– Ой, братіку-сокілоньку,
Візьми мене на зімоньку.
– Сестро моя, перепілко,
В тебе діток – хто зна скілько.
– Раз – четверо, раз – п’ятеро,
Всього буду дев’ятеро.
Ідіть, ідіть, ідіть з хати,
Буде дядько обідати.
Поки дядько пообідав,
Діти батька одвідали.
– Устань, тату, устань з гробу,
Гірко жити коло роду.

Та від того співу солов’ї замовкають, та у душі прокидається щось вільне родинне як степ далеке та крилате. Усі жили з Богом, молились та нічого без Божого благословення не робили.

Недовго гріло щіре, лагідне сонце. Налетіли раптом хмари та сховали теплі проміні. Почалася Перша Світова Війна пішов Юхим захищати милу серцю Батьківщину, а коли повернувся все навколо було по іншому…

Земля таж, а влада інша, все по інакшому наказували людям робить забути наказували Бога та батьківські традиції, люди ті були злі-нехристі заздрістю та злобою пронизані. Одежа чорна, револьвери за поясами. Зайшли як то вовки голодні, позабирали усе і ставок, і хату, і землю, і коней. Узяли діда, зав’язали йому руки та повели у степ далеко-далеко. А він  нічого й не казав, не ображався, тільки молився за них: «Господи, пробач їм бо не знають що роблять». И  створив Господь чудо: обернувся Юхим, а нехрестів як і не було. Повернувся він додому, зустрічали  його мати з молитвою «Слава тобі Боже! Батько живий!» та  вірний Сірко.

Велике горе прийшло у дім, але ніхто не впав у відчай, бо усі знали – на те воля Божа. Змирилися, життя продовжувалось.– Матусю,- питалися дівчата, – дозволите хустинки нові придбати? А вона й відповідає: – Питайтеся тата. Дід з бабусею жили з Богом, та дітей тому навчали, з малечку привчали до молитви та казали: «Не забувайте діти Бога».

І Господь беріг. Пережили революцію, прийшла Велика Вітчизняна війна. Юхиму з Марфою на той час минуло 70 років. Німці гнали наших людей, та знищили усе, не стало старої хати та ставка…  Довелося покинути рідну землю ховалися по іншим селам, та хуторам, бо фашисти забирали молодь, дітей до Германії. Тоді іще одне диво дарував Господь. На той час відступали наші захисники… І старенька Вовкозубка  стала у пригоді, сховала доньок з онуками Юхима та Марфи у льосі (погрібі), сини тоді були на фронті. Бабуся була семирічною дівчинкою. Раптом чують, хтось у хату зайшов, притихли, аж тут Вовкозубиха гукає: «Ідіть дівчата там ваш Шурка прийшов!». Шурка – тато моєї бабусі. Обійнятися тільки успіли, та на подвір’ї знов почувся іншомовний гомін, не встигли сховатися! Відчинилися двері, на порозі з’явився фашист з кулеметом, Шурко тільки і сховався за дверима, що відчинилися, оглянув переляканих дітей та жінок старих Юхима та Марфу, що з ним тоді сталося, але він нікого не став чіпати, тільки прогомонів голосно на своїй мові у сторону подвір’я, стрельнув у повітря і пішов геть. Зачинила, бабуся Вовкозубиха двері, перехрестилася, а за ними стояв Шурко, глянули, а голова у нього посивіла…

Як поверталися знову до рідної землі бабуся з дідусем, заросло усе бур’яном, не співали птахи, не було хутора… Помолився  Юхим, та зліпили  з Марфою мазанку, насадили яблуневий сад і знов як приходила осінь, набирала старенька Марфа у фартух яблук, та хто не йде, усім роздає.

Померла бабуся Марфа, а Юхим дожив, з Господнім Благословінням, до правнуків та пішов до Бога у 101 рік з молитвою тихо та мирно, тільки й попросив дати йому скуштувати одну вишеньку…

Пішли уже ці люди з життя земного, але пам’ять про них досі жива, бо втілили вони у собі все те, що було у справжніх людях.

Це оповідання розповіла мені моя бабуся, онука Юхима та Марфи. Все, що вона розповідала, було насправді, ці люди були моїми пращурами.

Моя бабуся любить Бога та любить співати українські пісні, коли вона співає на очах у неї видно сльози.

11

12

13

Р.Б. Дарья ЗАГРЕБА

Поделиться: